Читать онлайн книгу "Синій зошит"

Синiй зошит
Мирослав Дочинець


Ця книга – крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, "кристали днiв свiтящих" чоловiка великого вродженого обдарування i свiтотворчого вишколу, якого називали "незнищенним стариком", карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. За сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе. Цi записи – те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.





Мирослав Дочинець

Синiй зошит




Аркушi днiв свiтящих


«Чому твоi пiснi такi короткi? – спитали якось птицю. – Чи тобi бракуе дихання?»

«В мене дуже багато пiсень, i я хотiла б донести всi».

    Аварська приказка.

Сей свiт – слiпе лоша: куди поведеш – туди й пiде.

    Свiтован.






Золотий мед вiку




У книг, як i в людей, своi долi, своi дороги, своi мандри в читацькому свiтi. Три попереднi книги – «Многii лiта. Благii лiта», «Вiчник», «Свiтован» – були прихильно прийнятi читачем. І не тiльки своiм, украiнським. Можливо, тому, що в них найменше книжностi. Адже справдешня книга – це окремий вiд автора свiт, що розчиняеться у свiтi великому. А письменники – «яко тi блаженнi, що ганяються за мрiею i обнiмають тiнi». Бо ми тiльки олiвчики в руках головного Писаря…

Приходить час, i починаеш розумiти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрiй Ворон, чоловiк великого вродженого обдарування, пiдсиленого свiтотворчим вишколом i терпiнням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вiчником i Свiтованом. Може, тому що за сто лiт вiн свiт перейшов уздовж i впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до бiлого волоса свiтами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об рiзнi народи, аби вiд кожного потягнути по нитцi – «на вишиття своеi, родимоi сорочки».

Свiтован. А може, це слово вiд того, що на дорогах свiту вiн свiтив собi та iншим? У цьому, власне, й корiнь його простоi й рятiвноi науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашоi юдолi зерно радостi i передавати це словом. Бо всi головнi слова – або поклик, або розрада.

І головним його покликом було – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собi. І заповнювати порожнечу свiту собою. А розрада – в найпростiшому: вiдчувати, що ти живий! І яким би свiт не був, не треба забувати, що вiн – Божий.

Те, що спiзнав за сто лiт, – залишив нам, заклав до стiльникiв бездонного вулика мудростi. Золотий мед вiку.

Цi крихти одкровень, спостережень, зауваг i мудрих приписiв, «кристали днiв свiтящих», як любив вiн казати, i склали книгу «Синiй зошит». Те, що не ввiйшло нi до Заповiтiв, нi до Сповiдi на перевалi духу, нi до Штудiй пiд небесним шатром.

Вiдхиляючи всяке знахарство, Андрiй Ворон вiдносив себе до «братства трав’яного, ягiдного, деревного, вiльного i миротворного». Знав i любив дерева та людей. Саджав сади для радостi бджiл i птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаете: птицi щасливi, коли спiвають?»

«Може… Але щасливiшi ми, коли слухаемо iх спiв. Для щастя потрiбен слух. Осiбний слух, аби його вчувати i приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливiше – вчувати i приймати голос мудроi любовi.

Бо всi ми голоднi любов’ю. Нестачею ii для себе i невмiнням дати ii iншим. А книга, либонь, i е тим хлiбом, що почасти цей голод тамуе.

Так казав той чоловiк, що добрим словом брав за руку i вiв за собою.

«Бо слово – то Божа рука».

    Мирослав Дочинець.




Те, що нас оберiгае


Я не златоуст. І тим бiльше – не письмовець. Та я знаю, що люди бiльше вiрять написаному, нiж почутому. Через те й розподiляю свiй вiковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всiм дае пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо вiдкриваю своi надбання тому, котрий, як видиться менi, з легкоi руки пустить се у свiт, знайде йому оправу слова. І може, прийде година – i пилюга, якоi я наiвся на довгих дорогах земноi ходи, обернеться на золотий порох досвiдчення. І ляже на папiр одкровеннями душевного звiту.

І прислужиться, як i я служив свiтови, рукою i мислю.



Маю час. Увесь огром мого знаття i незнаття, усi комори мудрощiв i храмина стягненого духу кiльчаться, як дуб у жолудi, у двох словах блаженноi пам’яти мого дiда: «Маю час». Йому казали: «Поспiшай, чоловiче, – скоро вечiр…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А вiн одказував шелестом губ: «Маю час». Усi бiгли, хапалися за роботу чи за клопiт, чи за новину, чи за якiсь добра, хапалися… хляли й одступали. А вiн тягся неквапом десь iззаду – i встигав. І збирав на голому. І сiяв на твердому. Бо вiн «мав час». Другi вже бiгли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дiдо мiй держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двое-трое нараз – i встигав. І дiставав свое. І мав тiлько, кiлько належиться мати. Бо мав головне – час.

«Маю час», – промовляв я вслiд за дiдом щоразу, коли доба насiдала зi своiми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливi рiшення.

«Маю час», – безкровно шелестiв я дiдовими губами, коли в мене забирали все дотла… Тi, що забирали, давно вже десь iзслизли, i зотлiли iхнi добра, а я – в часi i з часом.

«Маю час», – кажу я, обходячи давно приготовлений грiб. Бо те, що я направду мав i маю свого на сьому свiтi, – мiй час. І поспiшати нам iз ним нема куди. З ним i в ньому – я дома всюди i завсiгди.



Спитай себе. Рабин iз Бiробiджана, якому я лiкував хребет, розказував: «Коли менi було двадцять лiт, умер батько. Вмираючи, вiн сказав: «Я вiдкрив тобi дверi, далi йди сам». Я позбувся наставника, який рiвняв менi путь у життi. Тогди я уявив себе ним, нiби менi п’ятдесят рокiв, i подивився на себе з висоти чужого вiку i досвiду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рiшення, якi боявся прийняти сам. У сорок лiт уявляв себе шiстдесятилiтнiм, а в шiстдесят – столiтнiм. Життя мое спростилося, позбулося зайвини, набуло цiлости. Я перестав боятися помилок i страхiв невiдомости. Бо чого можна боятися в сто лiт?! Я зробився молодий тiлом i мудрий духом. Бо спостиг: хитрiсть життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пiзнiше».



Онучцi моеi сестри, аби заплутати ii в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобi цукрового когутика, завтра пiдемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася i радiсно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обiцяноi маленькоi радости. Слово «завтра» мало для неi чарiвне звучання. Доки не з’явився я. Не просто i не скоро менi вдалося притлумити гiркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нинi». Найлiпший день – нинi. Се празник, який завсiгди з тобою. І не варт його вiдкладати на завтра…

Менi довелося (дiти слухають очима) витягти зi скринi мереживо ii бабки i пояснити, що се – ii життя, ii днi. Нинi, завтра i завжди. Днi, зiтканi мудро i красиво.



Я – горянин. І характернiсть моя – горянська. Характернiсть простору i висоти: все, що виджу i скiльки виджу, – мое. Се помогло менi вижити в чужому свiтi лiсiв, долин, степiв i морiв. Нашого на сiй землi тiлько, кiлько ми забагнемо. Кiлько можемо понести i принести до нашого останнього земного надiлу пiд тином вiчности.



«Розум – не головне», – казав менi один розумний чоловiк. Із часом я серцем збагнув його примовку. По правдi, розум може бути холодний i хибний, а от серце треба мати розумне.



Вiр у те, що говориш, – i тобi теж вiритимуть.



Вiтай, плекай своi маленькi перемоги. Помiтиш, що iх буде бiльше, якщо будеш за них дякувати, примовляючи: «Я дiстаю бiльше, нiж очiкую».



Дуже важливо для власноi цiлiсности – дозволяти й иншим зокола бути собою.



Любити – з сього все починаеться. І цим звершуеться. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога.



Кожен день вiдкрие щось нове, радiсне й цiкаве, якщо будеш його стрiчати й проводжати з думкою: «Сьогоднi чудесний день, а завтра буде ще лiпший».



Почувайся повсюдно i завжди в безпецi. Любов до себе i до Бога оберiгае тебе.



Їж рибу – i пливтимеш довго. І запливеш далеко.



Не поривайся врятувати весь свiт. Передусiм рятуй одну голову – свою.



Ти господар своiх слiв доти, поки iх не виповiв. А коли виповiв – то вже вони твоi господарi. Мiркуй добре!



Шаную тих, котрi завжди i на все мають свою вiдповiдь. Коротку i однозначну. Може, вона не завжди вiрна, не така глибока й мудра, зате – своя. То люди ясного взору. Не затуманеного помисливiстю душi, болiсними сумнiвами i чужими вiяннями. Таким людям простiше i легше живеться. І тим, хто бiля них, – також.

Хоча iнодi погляди й мiняються, то е звична рiч. Звiсно, людина – не зяблик, що лише одну пiсню знае.



Чомусь люди люблять поразницьку приповiдку: «Добре там, де нас немае». Вiр у те, що добре там, де ти е, – i так воно й буде.

А ще люди гадають, що «судити» – вiд слова «судьба». Мовляв, хтось чи щось судить нас чи, вiрнiше, – судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: «Не судилося». Такий у нас забобонний розсудок.



Чинiть, як зраненi звiрi: зализуйте рани. Великi й малi. Не залишайте iх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душi, обходячи й вириваючи з серця жала кривди, як тернини.

Тернини зловорожого свiту.




Нива душi i Дiм душi


Щастя приходить i вiдходить, як сонячна година. А радiсть – ii добувати треба. Вона як насiнина, яку належить зрощувати, поливати, полоти, лелiяти. Се – безнастанна робота на Нивi душi.

Головна наша земна праця.



Любов мае чотири барви, чотири сходини, чотири зрiлости. Спершу – увага, потiм – вибiр, вiдтак – досягнення,i нарештi, – служiння. Тими ступенями зросту ми пiднiмаемося вiд захоплення, через любування, сласнiсть, кохання, – до Любови.

До головного свого Дому душi.



Виходь iз самотности на люди. Будь iз людьми i серед людей. Але залишай серце в чистотi й недоторканности небесноi самоти.

Бо й Батько наш там самотнiй, i тим благий та досконалий.



Нiмецький офiцер у колимському таборi повiдав менi про свого вчителя – здаеться, його звали Бюхер. Той чоловiк дослiджував «роботу i ритм» i дiйшов такого вислiду: що бiльше праця сповнена гармонiйноi ритмiчности, тим бiльше результативна i продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягае схожости з музикою. Иншим словом – творча праця, що, крiм усього, приносить задоволення й радiсть працiвниковi та користувачу. Я це й сам вiдчував на собi, а тут ще й дiстав потвердження вчених людей. Добра i гарна робота не лише добре годуе нас, але й живить душу.

Згадаймо, що й Бог наш був теслею.



Кожна людина тобi – «своя». І кожна для тебе е на своему мiсцi, якщоти – на своему. З сього починаеться прийняття людностi i свiту.

Себто – людянiсть.



Все, що ми робимо корисного, е збереженням сущого. Подяка за те, що дiсталося нам вiд наших попередникiв. Вищий вияв збереження – творення. Коли береш «для себе», а вертаеш – «вiд себе». Одна рука бере – друга вiддае.

Без того немае повноти радости тривку.



«Отже, Бог – се остання надiя?» – запитав мене, пригадуеться, один каторжанин пiсля довгоi нiчноi бесiди «по душам».

«Не остання, а едина», – одказав я.

З надiею, що й вiн до сього дiйде, як дiйшов я.



Приймай i розгрiбай клопоти малою мiрою. Себто починай iз найбiльших i найскладнiших. І тодi цiлi грона дрiбних самi вiдпадатимуть. Думай не про волосся, а про голову.

Коли голова порятована, то й волосся цiле.



Ми, украiнцi, любимо збирати грошi «про чорний день». І таки наближаемо його, вiдмовляючи собi у вигодах життя, в здоровому житлi, добрiй iдi, вiдпочинку. І часто потiм тих «стиснутих» грошей не вистачае, аби порятувати себе на старостi.

То чи не лiпше витрачати грошi на себе, а не на лiки?!




Три дiви


Три дiви, чи три жiнки, будуть у тебе впродовж тривку. Не важливо, як iх буде звати, iх справдешнi ймена: Насолода, Гiркота, Розрада. У кожноi – свiй час i свiй манiр наближення до тебе. І кожнiй – своя пожертва вiд тебе. Рiвною мiрою приймай iх щоразу, як першу i як останню, – i рiвною мiрою кожна надiлить тебе жiночими чарами, приготовленими лише для тебе. Коли маеш жiнку за едину, то й вона служить едино тобi.

І навiть якщо судиться тобi спiзнати лише одну жiнку, все’дно розкриеться вона тобi в трьох лицях: насолодi, гiркотi й розрадi. І нич не втратиш, ще й здобудеш. Але слiд затямити: жiнка нам не даеться i не вiддаеться; жiнка – посилаеться нам.

Жiнка – не поклик, а покликання.



Маленька дiвчинка (було се в болотному краi Бiлоi Руси) навчила мене, бувалого й тертого випробами бурлаку, безхитрiсному способу мирного спочивку: «Засинайте з гарним спогадом – i усмiх залишиться на устах до ранку». Так усе просто й мило.

Я й досi молюся, аби те дiвча i ii насiння мало високу долю.



Бувае, чхнеш – i в очах аж просвiтиться. І з хворотою так. Бувае, заслабнеш тiлом – а в душу наче яснота прийде. Може – щоб прояснити тобi нову потребу: як душа наша духом очищаеться, так i тiло треба звiльняти вiд зайвини, що обтяжила.

Все держиться на коромислi рiвноваги: як тiлесне, так i духовне. І одне одним пiдпираеться.



Все життя я тягнувся до високостей вселюдськоi культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисноi потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’i, силi, волi, мудрости i майстерности. Себто – зберегтися i пiднестися, яко народ. Власне, се i е головне мое служебне дiло. Всi иншi повинностi – лише для обслуги його.

Кождому з вас теж можу нараяти: мостiть одну дорогу, прямуйте в один бiк. Як той каменяр iз молотом, бийте в одно. І тодi центр усього свiту, сила всього живота вселиться у ваше служебне дiло. І ви здобудете на сiй дiлянцi виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побiчне, може змалiти i зникнути.

Такий закон концентрацii сили. І водночас закон пожертви.



Давнi люди, якi придумували слова, були мудрiшi за нас. Вигадали слово «рай» i довго не думали над тим, як назвати свою материзну – край. Краiна. Украiна. Навiть крихiтний клапоть землi може бути раем, якщо е рай у серцi.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.



Коли поранити сосну, земля пошле iй через стовбур лiки – смолу, що затягне, загоiть рану. Хiба се не пiдказка нам?! Із ранами своiми звертаймося до землi, до природи, до Неба – i будуть нам лiки.

Бо хiба ми гiршi, хiба малiшi за дерево?!



Усiм багатствам, усiм вигодам, усiм принадам i всiм жiнкам, якi в життi були менi не доступнi, складаю я нинi подяку. Бо се були не втрати – а набутки, не поразки – а пожертви, не розчарування – а досвiдчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне – се не вершини, якi ти не здобув; недоступне – се узбiччя, якi ти минув на своiй дорозi.




Рятуйся чистотою


Коли мене запитують, що помогло менi перебороти лихолiття, вберегти себе i рiвновагу духу, я довго не думаю над вiдповiддю: «Чистота. Чистота тiла, душi, потреб i помислiв». У молодi лiта се давало менi захист i снагу в протиборствi зi злом. У чистотi я був, як у бронi. В поважному вiцi се е моiм опертям, становим хребтом, що тримае пiдупалi сили.

Крiпися в чистотi. Рятуйся чистотою. Служи чистотi.



Я давно вже не той, що переже. Не такi спорi руки, не такi бистрi ноги, не таке гостре око. І в дорогу вже не так легко пускаюся, як переже – тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний менi, Свiтовану, свiт сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вiрний пес. І доносить менi безгомiннi новини, кладе печатi на близькi предмети – i я зчитую тi знаки – i пiзнаю глибинний рух доби та далекий вiдлунок прийдешнього.

Свiт ходить колами. І ми, його живi частинки, також.

Тому ми вiчнi в сiй круговертi.



Чоловiка годi зламати. Якщо лише сам вiн не ламае вiрности. Вiрности самому собi, вiрi, жiнцi i своiй материзнi.

Сила вiрности – се непереломний снiп колоскiв твоеi цiлости.



Старостi бiльше бояться молодi, нiж старi. Бояться втратити вигоди i втiхи молодости. А що боятися тому, хто не мае що втрачати?! Чим бiльше я маю лiт, тим менше я iх боюся. Вони – мое надбання, моя постiйна подорож, в якiй немае часу озиратися назад i журитися завтрашнiм днем. Довгi роки дарують довгi днi, позбавленi спокус i страхiв. Можна назвати iх многими i благими лiтами, як спiваеться в духовному славнi. Або заслуженою пристанню тихоi води.

Бо старiсть – то е сталiсть i терпiння.



Вмирати – означае умiряти. В словах захованi для нас пiдказки. Отже, умiряти – зводити все до меншоi мiри. Вiдмiрювати сили i провадити розмiрений тривок. Надходить час, коли ми починаемо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, iх можна розтягти надовго. Лiпше сам собi дiли, умiряй, нiж мае хтось урiзати. Радiючи маленьким благам щодень, думай про смерть, – так радили давнi гречани.

Правда, наш люд каже про се веселiше: збираешся вмирати – сiй жито.



Доброчеснiсть не мае бути зусиллям.Треба мати завжди i в усьому надiю на благiсть. Тодi доброчеснiсть стане для тебе потребою, звичкою.



Ми не прийшли з порожнечi. І ми не вродженi з нiчого. Ми – посланцi тих, що йшли перед нами. І до чогось дiйшли. Щоб ми з того почали i теж до чогось дiйшли. Се – безкiнечний путь усiх i кождого. Залишаймо на сiй дорозi надбань щось свое.

Се – нашi вiхи у безмiрi вiчности.



Я просто пливу. А иншi думають: вiн знае, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у рiку чужого досвiду, чужих сумнiвiв i помилок.

А я просто пливу – до берега.



Найбiльше боiмося невiдомого, непiзнанного. Коли воно наблизиться, вiдкриеться – у нас зароджуеться сила спротиву. Тому ворога, внутрiшнього чи зовнiшнього, слiд якомога ранiше викривати.

Буря вдалинi страшнiша, нiж над головою.



Кождий народжуеться з хистом. Та не кождий упiзнае його в собi. Хтось злегковажить сим, хтось обере легшi труди, хтось злякаеться покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обiйдений талантами. Зате мав доволi знайомцiв серед людей творчости. І завсiгди iх любив, тих, що вмiють вилущити з соломи нашоi юдолi зерно радости i передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко тi блаженнi, що ганяються за мрiею i обiймають тiнi…

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужнiсть.



Вiдкрити себе – цiлком, у повну силу – можна лише чужим. Але не близьким, тим бiльше – не рiдним. Ти iм знайомий до дрiбниць i подивувань вiд тебе не чекають. Як i вiд себе. А свiтовi ти чужий i осiбний, тому цiкавий. Бути самим собою в чужорiдному гуртi легше, нiж у рiдному.

Знатне лiпше видиться на вiдстанi.



Ми, украiнцi, стiйкi в трьох речах: у працелюбствi – на себе; у вiдчуттi громади – для когось; у молитовнiй вiрi – для Бога. Себто, ми власники-осiбники, волелюбнi й боголюбнi.

Тому украiнцi е европейцями.



Велика рятiвна мудрiсть у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргiв, але самому борги повертати.

Мудрiсть самозбереження.



Всяке дiло пiде легше й веселiше, якщо назвати його – служiнням.

Просте слово, а як служить!




Вiд чого просвiтнi нашi днi


– Чи буде ще просвiток моiм дням? – палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидiв у таборi на Колимi.

– Буде, – вiдповiв вiн.

– Гадаете, що так хоче Бог?

– Так хочеш ти, – сказав вiн i повернувся у свiй куток до молитви.



Чекають щастя примарного, проминаючи божистi днi…

Так чапля чекае дощу, стоячи по колiна у водi.



Майстернiсть i досвiд – не браття. За незрiлого мастака я десять досвiдчених ремiсникiв дам. Бо вправнiсть – часто вроджене обдарування або здобуте свiтотворчим вишколом i терпiнням серця. І в кождому випадку се е потреба краси. Вмiння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи i перебити його у своi поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Вiн вигадуе в роботi те, чого не вмiе i не знае.

А досвiд – то знання вчорашнього дня.



Все головне – добувай iз себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив i молодому новинаревi, що починав працю на нивi словеснiй.

– Як писати? – доскiпувався вiн.

– Верни собi очи дитинства, згадай, як i що ти видiв уперше. І так опиши. І нiгда нiчиеi ради не слухай – слухай лише себе. Та ще – Природу. Лише Природа може творити нову природу. – А про що писати? – не вгавав той.

– Пиши про те, як i що з тобою було.

– А якщо зi мною нiчого такого не було?..

Прийшла молода жiнка з бiдою:

– Вуйку, завагiтнiти не можу.

– Як iз чоловiком живете?

– Як усi…

– Чи файно вам удвох на самотi?

– Та спимо вкупi…

– Не спати треба, а любитися. Вiдкрито любитися.

– Як се? – питае з подиву.

– Коли на людях будете, при гостинi, обнiми чоловiка i поцiлуй. Мiцно поцiлуй, так, аби всього в себе втягнути.

– Якось соромно… та ще при людях.

– А не соромно в дiда дiтей просити?..

– Поцiлувати, кажете, вуйку? Сама?

– Сама. Але дуже смачно поцiлуй. Так, аби губами i серцем.

– Такi лiки?

– Такi лiки…

За рiк, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав – дiвча буде. Бо ж вiд матерi бризнула iскра на сиру солому любови.



Радування можна знайти в кождiй роботi. Ще замолоду лiтував я на полонинi в колибi вiвчаря Данила. Чоловiк простого замiсу: на слово скупий, у роботi твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав рiзьблений, судину для молока – розмальовану, а долiвку в хижi встеляв зiллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став – ачей привидiлося! Одна ярка стрижена повздовжнiми смугами, друга – поперечними, у третьоi пасма переплiталися, котрась – iз кiскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчiшках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерiю розумiти?»

Чоловiк здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не е, – а Боже сотворiння. Чому б iм, як i нам, не мати бодай якусь свою вiдмiну? Посмiйся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, – сказав я йому. – Ти – пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступi.



Дерево росте – для себе. Для себе цвiте косиця i спiвае птах. А нашим очам i душам вiд того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще бiльше прислужиться иншим.




Золота тiнь душi


Природа спершу нас кличе до життя. Потiм кличе до росту, до знаття, до втiх множення, до пiдйому, до мандрiв, до спокою… І дае нам на те сили. А далi чекае вiд нас вiддавання. Бо природа як покликае, так i вiдкликае. Те, що вiзьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаемо, вiддаемо, а природа покволом забирае свое. Забирае дотла.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/miroslav-dochinec-11230628/siniy-zoshit/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения